Мені твоє «Вибач» уже ні до чого, друже:
Спізнився із ним ти на цілий десяток років.
Чи думав, страждала? Та, якось, пробач, не дуже,
Бо мала зробити чимало рішучих кроків.
Напевно, прощати – то, все ж, не моя чеснота,
Душі не проймають слізливо-щенячі очі…
Я вже не боюся ні зламів, ні поворотів,
Тим паче – казок про самотні холодні ночі.
Напевно, навчилась не думати про минуле,
І кожного дня не лічити сердечні шрами,
Мені твоє «Вибач» не треба, я ген забула
Про те, що колись обірвалося поміж нами.
© Copyright:
Любов Козир, 2013