Ну от, стоїш винувато знову,
Немов тобі відібрало мову.
Було б достатньо простого слова,
Та десь застрягло.

І опускаються руки долі.
Чи не судилося, чи не доля?
Чи почуття безхребетно кволі,
Яких я прагну?

Мовчу і я -  ні свята, ні грішна,
А скрізь - відлуння твоїх колишніх.
Якби не сумно, було би смішно..
А так  - не дуже.

Бо я слабка, я не воїн Спарти,
Підступна доля тасує карти.
Відповідай же, чого я варта?
Рятуй, мій друже!